Мистецтво під час тривоги: інтерв’ю з Елеонорою Грибняк про її проєкт “Luftalarm”

2 листопада 2024 року в Австрії відбулась мистецька виставка. Однією з робіт був представлений проєкт українки Елеонори Грибняк “Luftalarm” (укр.: “Повітряна тривога”). Про те, як вперше почута повітряна тривога надихнула на створення мистецького проєкту, а також про багато іншого можна дізнатися далі у інтервʼю безпосередньо з авторкою роботи.

**Коротка довідка**
“Luftalarm” (укр.: “Повітряна тривога”) – мистецький проєкт Елеонори Грибняк, що являє собою ковдру, звʼязану гачком, кожен рядок якої, відображає тривалість повітряної тривоги в Одеській області щодня, починаючи з 12 лютого 2024 року. Різний рівень тривалості тривог у той чи інший день зображається окремим кольором згідно з умовною шкалою.

Про що це інтервʼю:

1. Про переїзд до Австрії
2. Про візит до України та вперше почуту повітряну тривогу
3. Про мистецький проєкт, повʼязаний з тривогами
4. Про презентацію роботи на виставці у Австрії
5. Про незвичайну локацію, де відбувалася виставка
6. Про роботи інших учасників виставки
7. Про те, чим цікавилися відвідувачі та думку австрійців про події в Україні
8. Про фотографію, ідеї та музеї

Про переїзд до Австрії

– Ти одеситка, але зараз проживаєш і навчаєшся у Австрії. Як давно ти потрапила до Австрії, чим там займаєшся, де навчаєшся?

Я живу і навчаюся в Австрії вже третій рік. Саме сюди я переїхала через те, що я вступила до університету мистецтв в Лінці на програму художньої фотографії…, хоча можна сказати на факультет. Сама програма називається просто “Образотворче мистецтво”. До цього я жила 8 місяців у родичів у Німеччині, за цей час вивчила повністю німецьку. Ну… майже повністю (сміється).

– Зараз ти вже закінчуєш навчання в Австрії, як я розумію?

Ні, тут я, можна сказати, почала з нуля. Бо це зовсім інший напрямок навчання (у мене вже є освіта – я навчалася на прикладній фізиці та математиці). І це одна з останніх програм, яка все ще не під Болонською системою, вона продовжується приблизно 4 роки.

– А як так трапилося, що була прикладна математика та фізика і раптом це змінилося на фотографію?

Так… (сміється). Я дуже часто чула це питання. В цілому я навчалася в ліцеї в Одесі з напрямком на фізику й математику. Це у мене в сімʼї: батько викладав математику, мама теж закінчила прикладну математику, бабуся викладала фізику, і прадідусь викладав астрономію. Ніхто в моїй сімʼї не займався мистецтвом, але у мене завжди був інтерес до фотографії. Я просто не знала як до цього підступитися, як зробити справою свого життя…

Про візит до України та вперше почуту повітряну тривогу

– В нашій переписці ти сказала, що 12 лютого (прим.: 2024 р.) ти приїхала в Україну і тоді ж вперше в житті почула справжню повітряну тривогу. Які у тебе були емоції та відчуття в цей момент?

Так, 12-го якраз ніякої тривоги не було в Одесі, а була на наступний день. І я якраз домовилась зустрітися з подружкою. Просто виходжу з таксі, як завжди, фотографую кішок на вулиці, і тут починає кричати тривога. І реально, коли ти сам, то це відчувається ще якось страшніше, незалежно від того де ти знаходишся.

– І довго ти тоді перебувала в Україні?

10 днів

– За цей час тобі доводилось стикатись з якимось реальними обстрілами чи вибухами?

(задумалась) Я один раз…, знову ж таки гуляла з подружкою, і якраз працювало ППО…, і я трішечки офігіла…

– І ти десь ховалась чи спускалась в укриття…?

Ну, чесно кажучи, з укриттями в Одесі не все так просто. Наприклад, там, де я живу, там де квартира моєї бабусі – там немає укриттів, як таких. Так що ні… “дві стіни” і вперед…

– А твої рідні, друзі, знайомі, які весь цей час жили і живуть в Одесі, відповідально ставляться до тривог чи, можливо, навпаки, більш спокійно або навіть байдуже?

У мене є одна подруга… Вона часто мені пише, що вона на парковці… Але знову ж таки, на жаль, судячи з моїх знайомих, з людей, яких я знала ще до війни, люди вже сильно звикли до цієї небезпеки. Я, наприклад, ходила до одного вчителя з фотографії і там на заняття прийшла людина, до якої в квартиру прилетів уламок, але він далі живе своє життя. І по ньому нічого “такого” не помітиш (як мінімум я нічого такого не помітила в цей день у його поведінці).

– Чи співпали твої уявлення про ці всі тривоги, небезпеки та війну в цілому, які ти мала до приїзду в Україну, з реальністю?

Ну не можна сказати, що я собі це якось уявляла. Це лише було, знаєш…, як ти, типу, в безпеці, але постійно сидиш, перевіряєш, особливо в перші місяці війни…, ти увесь час на цих каналах, якщо якась тривога – ти одразу пишеш рідним і друзям “а чи ви живі, а чи все в порядку?”, Але…, коли я туди приїхала (прим.: в Україну), я сама вже не так гостро на це реагувала, навіть на ту ж тривогу.

Єдине, що мені здалося, що саме в людях відрізняється… От, знову ж таки, можу сказати по своїм друзям, по близьким, що людина як ніби трішки відсутня. Ось, наприклад, коли ти на касі розраховуєшся, людина ніби і є, і ти з нею розмовляєш, а ніби вона думками десь “там”. І мені здається ще це наслідок того, що в тебе є тільки сьогоднішній день, грубо кажучи, і через війну ти не можеш сильно на майбутнє щось розпланувати.

Про мистецький проєкт, повʼязаний з тривогами

– Я правильно розумію, що саме ця твоя поїздка стала поштовхом до виникнення ідеї твого мистецького проекту?

Так. Я навіть зробила дві роботи, які мають відношення до цієї поїздки. Я зробила фотографії і пізніше прийшла ідея цього проекту. Я можу розповісти чим я надихалася на цей проект, де використала статистику повітряних тривог.

– Так, розкажи, будь ласка, про цю ідею та проект в цілому

Ну, по-перше, ця ідея не нова – відслідковувати якийсь стан або якісь дані за допомогою, навіть, гачкування і т.п. Це вже відомо серед людей, які цікавляться текстильним мистецтвом. І аналогом такого проекту, а точніше першоджерелом є те, що називається crochet temperature blanket. Тобто теж ковдра, у якій кожний рядок відповідає за середню температуру, наприклад, в тому місці, де ти зараз знаходишся. У мене це, звісно, відрізняється тому, що я тільки частину цих 9 місяців знаходилася в Одесі. Але для мене, напевно через те, що якраз таки там не знаходжусь, це було важливо відслідковувати що відбувається.

І, напевно, найперше повідомлення від мене за допомогою цього проекту – воно більше орієнтоване на європейців, скажімо так, що війна продовжується… хоча я не кажу напряму в своїй роботі про жертви людські і т.д.. Мені здалося, що ось це відчуття небезпеки – це може зрозуміти будь-яка людина. І плюс так співпало, що в Австрії або у Верхній Австрії, де я зараз живу, завжди лунає в суботу о 12-й одна хвилина пожежної тривоги. Я використала це теж на відкритті: в цей час я вʼязала рядок за 1 листопада.

– Як ти вже раніше згадувала, твоя робота – це ковдра, хоча на самому початку я думав, що це буде якесь панно. Розкажи, з якого матеріалу вона виготовлена, з якогось спеціального “ковдряного”?

(сміється) Тааак, ковдряного! Це з шерсті мериносу. Моя бабуся теж називала це панно. І я розумію чому. Бо вона (ковдра) вийшла трішки менша, ніж я її задумувала. Зараз вона 140 на 130 з чимось сантиметрів, а я хотіла саме 150 см на 2 метри. Людина багато планує…, але є реальність…

Я якось розмовляла зі своєю подругою Ангеліною про те, що вона робить, коли лунає тривога і де вона себе відчуває безпечніше. Вона сказала, що це у себе вдома в ліжку. І мене це так зачепило, що я подумала “ага, ліжко… обовʼязково повинна бути ковдра…”. Тому ось.

Автор фото: Katharina Maria Wimmer

– Взагалі багато матеріалу пішло на це?

Я можу сказати скільки мені не вистачило. У мене ж там 9 кольорів…. Я замовила 250 грамів кожного кольору і в мене дуже швидко, в передостанній місяць закінчився жовтий, який відповідає за тривоги, які лунають менше, ніж одна година. І синій, до речі, той, що відповідає за нуль тривог.

– Щодо кольорів. Ти вже згадувала теплову карту. Мені це теж нагадало саме її. Скажи, ти саме за цією логікою і обрала “стандартні” жовто-помаранчеві кольори чи була якась інша задумка?

Взагалі, я хотіла спочатку взяти тільки синій і червоний. Але я потім розширилася ще до жовтого. Може зовсім банально сказати, що синій – це колір спокою, моря, неба і т.д. І це мій улюблений колір теж. А червоний – це колір небезпеки – це легко зчитується. І жовтий та помаранчевий – це як перехід до найвищого, скажімо так, рівня небезпеки.

– Чи є у цьому проекті якісь неочевидні сенси, які ти, можливо, закладала у свою роботу?

Так, напевно, є для мене такі два пункти, хоча в одному я вже не зовсім впевнена. Мій перший пункт – це обрати техніку. Я обрала гачкування тому, що, на скільки я знаю, за моїми даними, ще ніяка машина не могла відтворити саме гачкування. Це занадто важко для машини. Тобто все, що вʼязане людина бачить – це звʼязане спицями. Ну машиною, але спицями.

В мене була цікава розмова з одним другом з Австрії. Він такий “а ти впевнена?”. Я вже пішла від нього і тут мені приходить (прим.: повідомлення): “так слухай…, в Німеччині на початку цього року зробили прототип такої машини, яка може відтворити гачкування.”

Я коли це обирала, я хотіла сказати, що це може зробити тільки людина і в цілому війна – це те, що одна людина, образно кажучи, робить іншій і це важко для розуміння… для мого розуміння.

І другий пункт…, це також для мене… Я і в звичайному житті також дуже багато вʼяжу спицями і гачком – це спосіб тримати себе в якійсь рівновазі, це частина моєї роботи з цією тематикою, з моїм походженням і з тим, що зараз відбувається.

– Перший звʼязаний рядок, як я розумію, відображає стан речей на 12 лютого? Чому ти обрала саме цей, перший день перебування в Україні, точкою відліку у твоїй роботі?

Ну, якби я обрала 1 січня – це був би просто календар. А так – це мій календар, скажімо так.

Про презентацію роботи на виставці в Австрії

– І цей проект ти вирішила представити на мистецькому заході у Австрії. Можеш розповісти що це був за івент, яка його мета, фішка, тощо?

Це співпраця декількох організацій, можна сказати декількох людей. По-перше, це була частина програми Kulturhauptstadt 2024, тому, що цей регіон, Зальцкаммерґут , який в Австрії знаходиться – це культурна столиця Європи цього року. Хоча, я розумію, що цілий регіон – столиця – це звучить трішки дивно, але так називається. І є три мисткині, які заснували колектив тут, у Лінці. Всі вони вчилися у нашому університеті, якщо не помиляюся. І вони заснували цю ініціативу, що цього року дослідники, студенти, митці можуть провести якийсь час в Гмундені – в монастирі. І там займатися дослідженнями, організовувати виставку.

І, по-друге, це професорка, у якої я навчаюся, Люці Шталь. Вона організувала це все саме для нашого класу. Ще влітку у мене зʼявилася така більш точна ідея як саме зробити (прим.: проект), які кольори і т.д.. А на початку вересня нам прийшла інформація від професорки, що у нас є можливість два тижні там пожити і вкінці організувати виставку. І я прям ось так “вжух-вжух” – почала терміново втілювати все у життя, щоб все встигнути.

– Чому ти взагалі вирішила взяти участь у цьому заході?

Просто усі зірки зійшлися. Тому, що я знала, що це буде ковдра, але, наприклад, якби я намагалася показати її влітку, вона була б занадто маленькою і людина не могла б, ну тобто глядач, зчитати що це і т.д.

Про незвичайну локацію, де відбувалася виставка

– Щодо локації. Ти вже згадувала і в переписці, і зараз під час розмови, що це був жіночий монастир. Він зараз діючий?

Він не діючий вже 2 роки. Останні сестри якраз 2 роки тому виїхали тому, що вони вже були не молодого віку. І якось не було нових послідовниць, як я розумію. І що цікаво, вони там з XVIII століття, здається, були. Це прямо в центрі цього містечка. Вони звідти не виходили, але вони щось там вирощували в саду. І це продавали через таку хвіртку. Вони не бачили зовнішній світ і зовнішній світ не бачив їх. І, на скільки я знаю, ще в деяких капелах, в якийсь час дня вони ще й практикували мовчання.

– Чи відомо тобі, чому обрана саме ця локація? Це з чимось повʼязано чи просто цікава локація сама по собі?

Ну це зараз перехідна локація, як я розумію. Вона належить наче місту. І не зрозуміло чи її зроблять для всіх відкритою, що люди там зможуть гуляти і так далі, чи її, може, продадуть…

Про роботи інших учасників виставки

– Можеш коротко розказати про інших учасників та їх роботи?

Так. Це все були мої однокласники. Здається, 10 людей там постійно проживали, а я туди “наїжджала”. Більшість з них, 4 чи 5 людей, поступили до нашого класу саме цього року. Тобто, це можна сказати їх дебют, і одразу така важка робота, можна сказати. Тому, що організувати виставку за такий короткий час – це реально важко.

І ще хотіла сказати щодо концепції виставки. Через те, що це історична будівля, і взагалі, це не наш універ, це не Лінц – нам була поставлена задача як можна менше щось змінювати і по можливості не залишати ніяких слідів. Навіть вішати так, щоб це можна було повністю прибрати так, як ніби там нічого ніколи не було. Ніяких дюбелів, ніяких шурупів…

Або там знаєш, роботи які з часом зникають. Наприклад, дівчина, яка зробила фотографії моєї роботи, її робота була на підлозі. Вона використала цю білу фарбу… якою дерева фарбують від шкідників… Їй було цікаво, що саме ця фарба допомагає рослинам, але вона токсична для людей. І в цей день люди повинні були ходити по ній своїми ніжками.

Ще інша робота, яка мала відношення саме до цієї локації, і мені здалася дуже цікавою… Це якраз був новий студент в нашому колективі. Він працював з воском. Навіть з воском, який залишався після свічок в монастирі. Він це отримав від останньої сестри, яка там живе і працює над усім цим садом. Він взяв карту місця і у нього там була якась дуже важка схема технічна, він провів якісь прямі і на перетині цих прямих на відстані близько 2 метрів він зробив відбиток внутрішньої сторони стіни, тобто мура, який оточує сад. І коли він це нам показав, вивісив в саду…, цей віск настільки тонкий, що думаєш, що це папір. Але якщо на світлі дивишся – видно ці рельєфи. Дуже цікава робота. 

Про те, чим цікавилися відвідувачі та думку австрійців про події в Україні

– А загалом, живучи в Австрії вже 3 роки, як можеш охарактеризувати відношення австрійців до України, до війни і т.п., як вони взагалі обізнані в цьому?

Ну, тут треба, знову ж таки, зробити два “розрізи”. Один розріз – це мої колеги, інші студенти, мої професори, люди, які теж займаються мистецтвом. Вони взагалі здебільшого дуже критично відносяться до світу, до політики, до засобів масової інформації. Там, звісно, обізнаність не має меж. І там я рідко стикаюся з тим, що вони повторюють пропаганду російську. І взагалі люди з розумінням відносяться, коли я не хочу щось обговорювати дуже довго: про мою ситуацію, про війну взагалі і т.д.

А є інший розріз – всі інші люди, особливо люди середнього та більше, ніж середнього, віку. Вони дуже сильно орієнтуються на те, що говорить телевізор. І від них я дуже часто чую “А хіба російська і українська так сильно відрізняються? А хіба в Криму не нещасні люди, які розмовляють російською і їх треба врятувати?”. І чесно кажучи, мені від всього цього стає не дуже добре. На жаль, їм донести щось важко. Бо якщо вони щось вирішили…

Про фотографію, ідеї та музеї

– Признаюсь, що коли ти написала на пошту, що хочеш створити мистецький проект, я трошки “гуглив” твоє імʼя. І я натрапив на статті про фотовиставку. Ти сказала, що ти навчаєшся на факультеті фотографії, ти приймала участь у фотовиставці, можливо ще в якихось виставках. Очевидно, що ти займаєшся фотографією. Чим ти ще, можливо, займаєшся? Крім гачкування, крім фотографії, можливо, ще є якісь напрями?

Ну з того, що я робила саме серйозні роботи, з того, що я показувала світу – це фотографії, тексти (так, я ще пишу тексти) і текстиль. Хоча текстиль – це відносно нове з того, що я не десь в стіл вʼяжу та нікому не показую, а презентую на виставці і т.д.

– Це були якісь українські виставки чи закордонні?

Якраз таки це була єдина виставка, яку ти нагуглив, яка була в Україні. Я мала виставки тільки в Австрії і ще одну в Німеччині. Але це групові виставки, це не мої персональні.

– Зараз десь можна побачити твої фотороботи?

З цим трошечки важко, бо поки моїх робіт немає в якихось колекціях музеїв чи меценатів і т.д. Але в мене, як я вже казала, були виставки. В основному в Лінці, наприклад в Лентосі, минулого року. Це був ювілейний рік – 50 років нашому університету. І музей Лентос – це один з найважливіших музеїв сучасного мистецтва в Лінці і у Верхній Австрії також. Це була виставка найкращих робіт студентів нашого університету. І цього року знову була виставка найкращих робіт студентів і мене знову взяли з роботою з “полароїда”.

– Можливо, можна побачити фотографії фотографій?

Так, якщо я колись це опублікую…. У мене в інстаграмі можна побачити фотографії, які я використовувала в своїх роботах, але здебільшого там не підписано, що це з того циклу, а це з того циклу. Це моя провина, звісно. Але зазвичай, я роблю якусь фотографію, публікую, і я не знаю чи це просто картиночка, скажімо так, чи це щось більше для мене і вона стане якоюсь новою роботою.

– Цю роботу з гачкуванням ти сказала, що продовжуєш ще далі робити до лютого , тобто ти хочеш відобразити у ній рік і далі вже не продовжуватимеш цей проект?

Так, це мій план. Саме цю роботу я далі вже не продовжуватиму. Звісно, мені дуже хотілося б звʼязати переможну ковдру – повністю синю.

– Обовʼязково звʼяжеш! Це гарна ідея!

– На останок хочу задати тобі таке питання: якби ти зараз створювала якийсь мистецький проект, який був би показаний у всьому світі і дуже багато людей його побачили б, що б ти показала та розказала б у ньому про Україну?

Перш, ніж я відповім на це питання, я б хотіла, напевно, трішки похвалити роботу, яку зараз роблять деякі музеї. Звісно, не всі, але, наприклад, в Кельні музей сучасного мистецтва – вони займаються деімпералізацією українських митців. Минулого року я відвідувала виставку, де нарешті “відмили” ось це, що Малевич і інші митці авангарду – не росіяни. І також розповідалася історія про Леся Курбаса і інших митців, яких вбили, яких репресували.

Це дуже важлива робота. Звісно, це капля в морі.

І тепер до того, що я б особисто хотіла зробити. Напевно, я б з радістю хотіла б організувати виставку, тобто виступити, як кураторка. Для митців, скажімо так, мого покоління, тобто молодих митців. Тому, що я вважаю, що це супер можливість, що нам в університеті дають можливість показувати свої роботи, незалежно від того, чи є у людини імʼя… Ну яке може бути імʼя у студента у 20 років…, але це не значить, що він повинен скількись років вчитися тримати пензлик і тільки потім показувати, що ось я це намалював, чи ось я це сфотографував. І що все одно завжди повинен бути час для мистецтва в будь-якому віці, і під час війни теж…

Долучайтеся до наших спільнот, щоб отримувати цікаву інформацію зі статистики повітряних тривог

Сторінка у Facebook: https://www.facebook.com/airalarms.in.ua
Канал у Telegram: https://t.me/airalarms_in_ua

Там ви знайдете багато інформації та цікавих фактів зі статистики, які ми публікували раніше та будемо публікувати й надалі для Вас протягом всього періоду ведення бойових дій

Якщо ж ви маєте бажання та можливість підтримати наш проект, будемо щиро вдячні за будь-який донат: https://send.monobank.ua/jar/6SdK4xAGpS

Слава ЗСУ! Слава Україні!